Висока ціна незалежності України: у Кропивницькому провели у засвіти чотирьох Героїв-захисників
Кропивницький знову у жалобі. Сьогодні, 02 жовтня, кропивничани провели в останню путь чотирьох Героїв-земляків, які віддали власне життя за свободу і незалежність рідної землі. Свій останній прихисток на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного цвинтаря у Кропивницькому знайшли солдати Руслан Теплинський, Віталій Сухенко, Віталій Бурченко та сержант Юрій Дирда.
Жорстока війна обпалює душі й серця, безжально забираючи найкращих синів і доньок України. Ми схиляємо голови перед подвигом Героїв і віддаємо шану їхній мужності, відвазі та вірності країні.
Юрій Дирда народився 04 грудня 1975 року в Кропивницькому. Загальну середню освіту здобув у загальноосвітній школі № 32. Після її закінчення вступив до професійно-технічного училища № 8, де опанував професію електрозварювальника. По завершенні навчання Юрій розпочав трудову діяльність за фахом. Сумлінно працював, відповідально ставився до своїх обов’язків, користувався повагою серед колег та людей, які його знали.
У липні 2025 року Юрій Дирда став до лав Збройних Сил України. Проходив військову службу на посаді командира стрілецького відділення батальйону територіальної оборони.
Сержант Юрій Дирда загинув смертю Героя 09 березня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі села Рижівка, Сумської області. Йому назавжди залишиться 50 років…
Юрій Дирда був щирою, справжньою і надзвичайно доброю людиною, готовою віддати останнє заради інших, допомогти та просто бути поруч у потрібний момент. Для друзів був вірним товаришем, а для побратимів — відповідальним командиром.
Найбільшим скарбом для Юрія були його діти, він завжди знаходив час для них, дарував свою любов, увагу та підтримку, цінував родину, теплі моменти у колі близьких людей і прості радощі життя. У вільний час любив риболовлю та збирання грибів.
Руслан Теплинський народився 09 серпня 1976 року у місті Ка́дієвка Луганської області в сім’ї лікарів. Навчався у загальноосвітній школі міста Рубіжного, де продемонстрував ґрунтовні знання та відмінні результати у навчанні, за що отримав золоту медаль.
Продовжив навчання в університеті імені Каразіна. Здобув педагогічну освіту, працював викладачем хімії та біології, передаючи свої знання та досвід молодому поколінню.
Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну Руслан Теплинський зустрів у місті Рубіжному, де на той час проживав. Втративши дім, разом з рідними був вимушений евакуюватися до Дніпра, згодом родина знайшла прихисток у Кропивницькому.
У листопаді 2024 року Руслан Теплинський у складі Збройних Сил України виступив на захист рідної землі і свого народу. Воював кулеметником механізованого відділення. Був відповідальним і дисциплінованим військовослужбовцем, сумлінно виконував свої обов’язки.
Солдат Руслан Теплинський загнув смертю хоробрих 02-го лютого 2026 року під час бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка-Клевцове, Волноваського району Донецької області. З того часу він вважався безвісти зниклим. Упродовж місяців рідні чекали, трималися віри, що він обов’язково повернеться додому. Та, попри всі сподівання, після проведення усіх необхідних процедур та встановлення ДНК-збігу, у вересні офіційно було підтверджено загибель воїна.
Руслан Володимирович був люблячим сином і турботливим батьком, доброю та щирою людиною. Вирізнявся почуттям гумору, оптимізмом і вмінням залишатися сильним навіть у складних обставинах.
Віталій Сухенко народився 01 вересня 1975 року у Кропивницькому. Навчався у загальноосвітній школі №1, а після її закінчення, вступив до професійно-технічного училища № 6, здобув фахову освіту.
У молоді роки Віталій виконав свій військовий обов’язок, пройшов строкову службу, повернувшись додому розпочав своє трудове життя. Працював шахтарем, сумлінно виконував свою роботу, був працьовитим, чесним і справедливим.
У вересні 2024 року Віталій Сухенко доєднався до лав Збройних Сил України. Військову службу проходив на посаді механіка-водія танка танкового батальйону.
Солдат Віталій Сухенко прийняв свій останній бій 08 грудня 2024 року, зупиняючи російських агресорів в районі населеного пункту Новооленівка Покровського району, Донецької області. Відтоді вважався безвісти зниклим. Майже два роки рідні невтомно чекали на нього, зберігаючи віру та надію на повернення. Лише у вересні результати ДНК-експертизи підтвердили загибель захисника. Йому було 49 років…
Віталій був доброзичливою та щирою людиною. Простий і відкритий у спілкуванні, він легко знаходив спільну мову з людьми та завжди залишав по собі гарне враження. Був надійною опорою для своїх рідних, мав добре, чуйне серце, і завжди намагався допомогти і підтримати тих, хто цього потребував.
Саме життєві обставини з ранніх років сформували в ньому ці риси — уміння цінувати турботу, підтримку та по-особливому ставитися до близьких людей.
Віталій Бурченко народився 16 березня 1976 року в Кропивницькому. Навчався у Бережинському ліцеї «Лідер». По закінченню закладу вступив до професійного технічного училища №6, де здобув фахову освіту.
Упродовж трудової діяльності Віталій працював у сфері охорони та будівництва. Був працьовитою та відповідальною людиною, завжди старанно виконував свою роботу й сумлінно ставився до всього, за що брався.
У березні 2026 року Віталій Бурченко став до лав Збройних Сил України. Ніс службу на посаді стрільця стрілецького відділення. Мав статус учасника бойових дій.
Під час бойового завдання у районі населеного пункту Святогорівка, Покровського району, Донецької області Віталій Бурченко отримав поранення. Проходив лікування в Німеччині, в Берліні, лікарі докладали зусиль за його порятунок, однак травми виявилися несумісні з життям.
18 серпня 2026 року серце солдата Віталія Бурченка перестало битися. Йому було 50 років…
Віталій був спокійною, доброю та життєрадісною людиною. Він понад усе цінував своїх рідних, завжди був готовий допомогти, підтримати та розрадити у будь-якій ситуації. Для своїх батьків він був гарним і турботливим сином, для сестри — добрим братом, а для своєї племінниці — уважним та люблячим дядьком.
Наші захисники і захисниці – мов янголи-охоронці. Вони завжди залишаються поруч — у наших серцях, у наших спогадах, у кожному дні. Вони дарують світло віри, силу духу та приклад безмежної любові до своєї землі.
І доки живе вдячність Героям у наших серцях — житиме Україна.
Схилимо голови й вшануємо пам’ять наших Героїв-захисників хвилиною мовчання.
Слава їм! Вічна і світла шана!
