Лишилися навіки у строю: у Кропивницькому попрощалися з Героями-захисниками
Кропивницька громада знову у жалобі. Сьогодні, 11 листопада, в останню путь провели Героїв- земляків, які віддали своє життя за свободу і незалежність рідної землі, старшого солдата Олександра Біченка, старшого солдата Олексія Рудомана, старшого солдата Максима Маєвського та матроса Руслана Букату.
Жорстока війна обпалює душі й серця, безжально забираючи найкращих синів і доньок України. Небо плакало разом із кропивничанами, які схилили голови перед подвигом Захисників і віддали шану їхній мужності, відвазі та вірності своєму народу.
Олександр Біченко народився 07 березня 2004 року в Кропивницькому. З дитинства був допитливим, добрим і життєрадісним хлопцем, який любив рух, спорт і щирість у людях. Навчався у загальноосвітній школі №31, тепер гімназія «Інтелект». Його улюбленим заняттям був футбол — гра, яка виховувала в ньому командний дух і витривалість.
Після закінчення школи Олександр вступив до Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка, обравши історичний факультет.
Коли почалася повномасштабна війна, він не залишився осторонь. У грудні 2022 року Олександр Біченко добровільно став на захист Батьківщини, підписавши контракт із 25-ю окремою повітрянодесантною Січеславською бригадою. Цей крок став проявом його свідомого вибору — бути там, де вирішується доля України.
Олександр Біченко пройшов базову та фахову підготовку, здобувши військову спеціальність гранатометника. Згодом служив такелажником евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення танкового батальйону.
За час служби пройшов через найгарячіші ділянки фронту на Луганському та Донецькому напрямках — Червонопопівка, Водяне, Терни, Лисівка, Покровськ. Він неодноразово рятував життя побратимів, проявляв мужність, витримку та безмежну відданість своїй справі. Мав статус ветерана війни — учасника бойових дій. Нагороджений відзнакою «За оборону міста Покровськ».
Старший солдат Олександр Біченко загинув 29 жовтня 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Криворіжжя Покровського району Донецької області. Йому було лише 21 рік…
Олександр був надзвичайно світлою, доброю і чуйною людиною, правдолюбом, який умів знаходити спільну мову з кожним і завжди намагався вирішувати будь-які непорозуміння мирно, з гідністю і повагою.
Його щирість, людяність і готовність допомогти не раз підтримували тих, хто поруч.
У серцях рідних, друзів, всіх, хто знав Олександра Біченка він назавжди залишиться — люблячим сином, турботливим братом, відданим, надійним другом і вірним побратимом, для якого честь, справедливість і добро були не просто словами, а життєвими принципами.
У воїна залишились батьки та сестричка.
Олексій Рудоман народився 28 березня 1990 року в селі Новодмитрівка Краснопільського району Сумської області.
Після навчання у місцевій школі Олексій вступив до Краснопільського професійно-технічного училища №43, яке закінчив у 2008 році, здобувши фах плодоовочівника, кухаря та кондитера.
Із 2019 року Олексій Рудоман жив у Кропивницькому, працював у мережі «АТБ-маркет» на посаді охоронника.
У повсякденному житті він був спокійним, врівноваженим, завжди готовим підставити плече допомоги колезі, сусіду чи знайомому. У вільний час любив рибалити, знаходячи в цьому спокій і гармонію.
У травні 2023 року Олексій Рудоман став до лав Національної гвардії України. Проходив службу старшим механіком-водієм взводу оперативного призначення. Виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку, мав статус учасника бойових дій.
31 січня 2024 року під час запеклих боїв поблизу населеного пункту Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області зв’язок з Олексієм обірвався. Його вважали безвісти зниклим. Місяці чекання стали важким випробуванням для рідних, які не втрачали надії, шукали, писали, чекали звістки.
І лише в жовтні 2025 року, результати ДНК-експертизи, підтвердили загибель воїна. Йому було 33 роки…
Олексій був людиною життєрадісною, доброю, компанійською, яку поважали всі, хто мав честь його знати. Він завжди знаходив добре слово для кожного, умів радіти дрібницям, підтримати у скрутну хвилину, вислухати і заспокоїти.
У Олексія Рудомана залишилися мама, сестра, дружина, донька і син — рідні, для яких він назавжди залишиться частиною серця, світлом, що ніколи не згасне.
Пам’ять рідних, близьких, друзів про Олексія буде жити у кожному спогаді, кожній посмішці, кожному доброму слові сказаному про нього.
Максим Маєвський народився 08 квітня 1991 року у Кропивницькому. З дитинства був активним, життєрадісним, самостійним та відповідальним хлопцем. Ще змалку мріяв стати рятувальником, бо вважав, що найвища честь для людини — рятувати життя інших. Тому після навчання у загальноосвітній школі №16 Максим вступив до Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля, де навчався до 2014 року.
Із 2014 по 2017 рік Максим Маєвський брав безпосередню участь в антитерористичній операції, виконуючи бойові завдання з відданістю та честю. Він завжди був там, де найважче, де потрібні мужність, витримка й сила духу. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медаллю Президента України «Захиснику Вітчизни», нагрудним знаком Начальника Генерального штабу Збройних Сил України «Учасник АТО», мав статус учасника бойових дій.
Після демобілізації Максим повернувся до мирного життя, але не відійшов від служіння людям. Із 2018 по 2022 рік працював у Державній службі з надзвичайних ситуацій Кропивницького, де проявив себе як професійний, рішучий і відповідальний рятувальник. У 2020 році Максим брав участь у гасінні масштабних пожеж у зоні Чорнобиля, працюючи у надскладних умовах.
У грудні 2022 року Максим Маєвський став до лав Збройних Сил України — цього разу у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Служив номером обслуги мінометного розрахунку мотопіхотного батальйону. Брав участь у бойових діях на Донецькому та Харківському напрямках, де проявив себе відважним, вірним і рішучим воїном. Нагороджений відзнакою 42-го окремого мотопіхотного батальйону «Хрест волі» ІІІ ступеня.
Старший солдат Максим Маєвський загинув 01 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Лиман Чугуївського Харківської області. Йому було 34 роки…
Максим був справжнім воїном — мужнім, хоробрим, рішучим. Надійним побратимом. Доброю і справедливою людиною. Його поважали за силу духу, відданість і людяність.
У родині Максим Маєвський був опорою, захисником і прикладом, адже дбав про своїх рідних з великою любов’ю й турботою, прагнув, щоб вони почувалися в безпеці.
У воїна залишилися батьки, брат, дружина та маленький син. Любов і сила Максима залишиться з ними назавжди, як невгасиме полум’я пам'яті.
Руслан Буката народився 28 лютого 1993 року в Кропивницькому. Виростав спокійним, щирим і працьовитим хлопцем. Із дитинства мав чимало талантів і захоплень — гарно малював, навчався в Художній школі імені Олександра Осмьоркіна, цікавився спортом, займався карате.
Руслан закінчив загальноосвітню школу № 20, а згодом — вище професійне училище № 4, здобувши спеціальність електрогазозварника — електрозварника на автоматичних та напівавтоматичних машинах. Працював за фахом на підприємстві «Ельдорадо».
Пізніше — охоронцем у компанії «Соколівські ковбаси». Руслан завжди був сумлінним працівником, на якого можна було покластися, — уважним, спокійним, відповідальним і доброзичливим.
У жовтні 2024 року Руслан Буката приєднався до лав Збройних сил України. Став на захист рідної землі у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. Після проходження навчання служив кулеметником відділення, батальйону морської піхоти. Воював на Донецькому напрямку.
Матрос Руслан Буката загинув 10 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання пов’язаного із захистом Батьківщини від збройної агресії російської федерації, поблизу населеного пункту Берестки Донецької області.
Тривалий час вважався зниклим безвісти — родина невтомно шукала, до останнього вірила й сподівалася на диво. Остаточне підтвердження загибелі Руслана було встановлено за результатами ДНК-експертизи. Йому було 31 рік…
Руслан залишив по собі найтепліші спогади і добру пам’ять у серцях тих, хто його знав і любив. Він був чесною, доброю, щирою людиною, умів цінувати життя, дорожив родиною, мріяв про власну сім’ю, наповнену дитячим сміхом, де панували б любов і злагода.
У нього залишилися мама, син, два брати та сестра — найдорожчі люди, які зберігають у серцях його любов і світло.
Наші захисники і захисниці – мов янголи-охоронці, вони завжди залишаються поруч — у наших серцях, у наших спогадах, у кожному дні. Вони дарують світло віри, силу духу та приклад безмежної любові до своєї землі.
І доки живе вдячність Героям у наших серцях — житиме Україна.
Схилимо голови й вшануємо пам’ять наших Героїв-захисників хвилиною мовчання.
Слава їм! Вічна і світла шана!
