Віддали життя боронячи Україну: у Кропивницькому попрощалися з Героями-захисниками
Сьогодні, 12 травня, Кропивницький у скорботі провів в останню путь своїх захисників — солдата Максима Ліхолата, старшину Віктора Козловського, солдата Олександра Федорова, солдата Євгенія Губіна та капрала поліції Сергія Сьоміна. Вони віддали найдорожче — власне життя — за свободу, незалежність і майбутнє України.
Максим Ліхолат народився 13 квітня 1987 року в Кропивницькому. Навчався у загальноосвітній школі № 8. Після закінчення школи Максим обрав для себе справу, пов’язану з технікою, яка була його справжнім покликанням. Працював автомеханіком на приватній станції технічного обслуговування. Добре розумівся на автомобілях, відповідально ставився до своєї роботи та користувався авторитетом серед колег і знайомих, які знали його як уважного, працьовитого й справжнього майстра своєї справи.
У грудні 2025 року Максим Ліхолат приєднався до лав Збройних Сил України. Служив на посаді радіотелефоніста взводу спостереження розвідувальної роти. Виконуючи військовий обов’язок, проявив стійкість і відданість Україні.
Солдат Максим Ліхолат загинув смертю хоробрих 23 квітня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Залізниче Синельниківського району Дніпропетровської області, захищаючи свободу, незалежність і мирне майбутнє України.
Максим Ліхолат був людиною щирої душі. Він ніколи не залишався байдужим до чужих проблем, допомагав сусідам, завжди знаходив можливість підставити плече тим, хто цього потребував. Він мав багато друзів, був надійною людиною, підтримував волонтерів, любив тварин, піклувався про них.
Спокійний, врівноважений, комунікабельний і простий у спілкуванні, він умів знаходити підхід до людей і викликав щиру повагу у всіх, хто його знав.
Попри будь-які обставини Максим завжди знаходив час для рідних, щодня телефонував мамі та не соромився говорити найважливіші слова — що любить її. Він був мужньою людиною та понад усе хотів, аби його рідні пишалися ним.
Віктор Козловський народився 13 листопада 1971 року у Кропивницькому. Навчався у загальноосвітній школі №23 та в школі-інтернаті. Після закінчення професійно-технічного училища № 2 здобув фах газозварювальника.
Доля змалку випробовувала його на міцність — у ранньому віці Віктор втратив маму, а згодом і батька. Після цього його вихованням опікувалася сестра, яка стала для нього надійною підтримкою.
Пройшовши строкову військову службу, Віктор Козловський повернувся до рідного міста та присвятив себе службі в правоохоронних органах. Розпочав службу у Кіровоградському УВС, а згодом перейшов до спецпідрозділу «Титан». Пізніше продовжив службу у підрозділі зв’язку при МВС. Паралельно здобував освіту у технікумі механізації сільського господарства за спеціальністю «Правознавство». За роки служби заслужив авторитет серед колег, отримав звання старшого лейтенанта та саме у цьому званні вийшов на пенсію.
Навіть після виходу на заслужений відпочинок Віктор Козловський не залишався осторонь праці — ніс службу охорони на Інгульській шахті та на заводі «Радій». Він ніколи не боявся роботи та завжди сумлінно виконував свої обов’язки.
У грудні 2022 року Віктор Козловський без вагань став на захист Батьківщини. Служив стрільцем — помічником гранатометника механізованого відділення. Мав статус учасника бойових дій.
Старшина Віктор Козловський загинув 01 липня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Берхівка Донецької області. Від того часу він вважався зниклим безвісти. Рідні не припиняли пошуків, зверталися до всіх можливих інстанцій, сподіваючись отримати звістку. Лише у травні 2026 року результати ДНК-експертизи підтвердили загибель захисника.
Віктор Козловський був світлою, життєрадісною, щирою, порядною, чесною і доброю людиною. Його поважали побратими, друзі, сусіди за людяність і велике серце. Він любив працювати руками, створював затишок удома, готував смачні страви, біля будинку майстрував різні вироби з дерева та підручних матеріалів для дітей, даруючи їм радість і тепло своєї душі.
Дружина з болем і любов’ю говорить про нього: «Він — моя душа. Він був, є і буде світлом у вікні та янголом, якого з неба послав мені Господь».
Олександр Федоров народився 13 квітня 1988 року у місті Мирноград Донецької області. Від дитинства захоплювався футболом, був активним, щирим і життєрадісним хлопцем. Після закінчення професійно-технічного училища працював електрослюсарем на шахті.
У 2013 році Олександр переїхав до Кропивницького, де знайшов своє справжнє щастя — створив родину, яку безмежно любив і цінував. Працював налагоджувальником на підприємствах «Гідросила» та «ТРИстар», де його знали як сумлінного, відповідального і працьовитого чоловіка.
Із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну у квітні 2022 року Олександр Федоров добровольцем пішов захищати країну. Служив у складі 65-ї окремої механізованої бригади пожежним пожежного взводу групи матеріального забезпечення. Мав статус учасника бойових дій.
Побратими згадують Олександра Федорова як справжнього патріота, друга і людину, на яку можна було покластися і в бою, і в житті. Один із побратимів написав, що під час свого останнього бойового виходу Олександр казав, що хоче бачити, як росте його донька, обіймати дружину, бачити свою сім’ю і просто жити…
Свій останній бій солдат Олександр Федоров прийняв 30 вересня 2023 року в районі населеного пункту Роботине Запорізької області, мужньо виконавши свій військовий обовʼязок. Відтоді він перебував у статусі зниклого безвісти. Родина жила надією, шукала, чекала будь-якої звістки. У травні 2026 року ДНК-експертиза підтвердила його загибель.
Олександр Федоров був життєрадісною людиною з гарним почуттям гумору, душею компанії, людиною, яка завжди підтримувала інших і заряджала оточуючих теплом та оптимізмом.
Найбільшим скарбом у його житті була родина. Олександр був люблячим чоловіком і турботливим батьком. Донька була для нього цілим всесвітом, його гордістю, радістю і сенсом життя.
Світла пам’ять про Олександра Федорова назавжди залишиться у серцях рідних, друзів, побратимів та всіх, хто його знав.
Євгеній Губін народився 11 вересня 1993 року в місті Пирятин Полтавської області. Навчався у місцевій загальноосвітній школі № 4. Під час навчання Євгеній проявив себе як старанний, спокійний і товариський хлопець. Учителі згадують його як здібного учня з математичним складом розуму, уважного, працьовитого та наполегливого у досягненні поставленої мети.
Після успішного закінчення школи Євгеній вступив до Полтавського кооперативного технікуму та здобув спеціальність за напрямом «готельно-ресторанне обслуговування».
Попри обраний фах свій професійний шлях він пов’язав з будівельною сферою. У 2017 році Євгеній Губін переїхав до Кропивницького. Працював на підприємстві «Інтерресурси», де його знали як відповідального та надійного працівника. До будь-якої справи ставився серйозно, виконував роботу чесно й старанно.
У вересні 2024 року Євгеній Олегович став до лав захисників України. Пройшов військову підготовку та ніс службу навідником групи засобів виводу та евакуації спеціальної розвідки розвідувального батальйону. Виконуючи бойові завдання на донецькому напрямку, залишався вірним військовій присязі, захищаючи мирне життя свого народу. За час служби мав статус ветерана війни — учасника бойових дій.
17 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Костянтинівка Краматорського району Донецької області Євгеній Губін отримав важке поранення. Лікарі боролися за його життя. Однак 06 травня 2026 року серце воїна зупинилось.
Для рідних і близьких Євгеній був не лише мужнім захисником України, а передусім люблячим чоловіком, гарним, турботливим сином, братом, батьком, доброю та щирою людиною. Він цінував родинне тепло, домашній затишок і прості моменти поруч із близькими. Умів підтримати, вислухати, вселити спокій та впевненість. Особливе місце у його житті займало захоплення кулінарією — Євгеній любив готувати для рідних, вкладаючи у кожну страву любов і турботу.
Він залишив по собі світлу пам’ять — пам’ять про щиру, порядну, працьовиту людину, яка жила з відкритим серцем, любила життя, свою родину та свою країну.
Капрал поліції Сергій Сергійович Сьомін народився 05 травня 2002 року в селі Велика Виска на Кіровоградщині. У 2010 році разом із родиною переїхав до села Нечаївка, де минули його дитячі та юнацькі роки. Навчався у місцевій загальноосвітній школі, а у 2019 році закінчив Компаніївський коледж ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету. Здобувши освіту, працював у Кропивницькому в мережі «М’ясна кухня».
Сергій змалку захоплювався спортом, багато часу приділяв фізичній підготовці. Він був сильним, витривалим і цілеспрямованим, завжди прагнув до самовдосконалення. Також цікавився зброєю та мав справжній чоловічий характер — рішучий, сміливий і вольовий.
За власним рішенням у червні 2025 року Сергій Сьомін вступив до лав Національної поліції України. А вже у січні 2026 року без вагань став на захист рідної землі. Служив поліцейським батальйону «Еней» Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють».
Із перших днів служби Сергій проявив себе мужнім, дисциплінованим та відданим воїном.
Капрал поліції Сергій Сергійович Сьомін загинув 04 травня 2026 року поблизу населеного пункту Костянтинівка Краматорського району Донецької області під час виконання бойового завдання, захищаючи територіальну цілісність і незалежність нашої країни.
Попереду було ціле життя — мрії, плани, сподівання та нові можливості. Та Сергій свідомо обрав шлях Захисника й до останнього подиху залишався вірним своєму обов’язку перед Україною та її народом.
Веселий, щирий, товариський. Сергій Сьомін легко знаходив спільну мову з людьми, умів підтримати, розрадити та навіть у найважчі моменти знаходив слова чи жарти, які допомагали іншим не втрачати віри й оптимізму. Його доброзичливість, відкритість і світле ставлення до життя назавжди залишаться у пам’яті друзів, рідних, близьких.
Під час прощальної церемонії рідним загиблих Героїв передали Державні Прапори України — як символ честі, вдячності та безсмертного подвигу їхніх синів.
Доземний уклін нашим Захисникам.
Вічна і світла пам’ять Героям України!
