Стали до лав Небесного воїнства: у Кропивницькому попрощалися з Героями-захисниками
Кропивницький знову у жалобі. Сьогодні, 03 червня, містяни провели в останню путь Героїв, які віддали своє життя заради миру і свободи для кожного з нас — молодшого сержанта Олега Літвінюка, солдата Михайла Березича, сержанта Андрія Щербакова.
Страшна війна продовжує без жалю забирати найкращих синів і доньок, викарбовуючи їхні імена у наших серцях.
Олег Літвінюк народився 02 лютого 1976 року у Кропивницькому, в Україні, яку він завжди любив щиро й до глибини серця. Зростав у родині шахтарів, де цінували працю, щирість і людяність. Його дитинство було простим, але щасливим.
У 1991 році закінчив загальноосвітню школу №1. Із юних років Олег учився не лише працювати, а й розуміти людей, підтримувати тих, хто поруч. Після школи обрав професію бульдозериста, бо вона дозволяла бути корисним іншим. Навчався в професійно-технічному училищі №2.
Після закінчення навчання проходив строкову військову службу в Ракетних військах стратегічного призначення, де здобув звання сержант.
Але найважливішим досягненням у його житті стала його родина. Він мав щастя бути батьком. Він жив для своїх дітей - доньки та сина, старався дати їм усе найкраще: тепло, пораду, приклад, бути для них надійною опорою, другом, наставником.
Своє трудове життя Олег Літвінюк присвятив ремеслу столяра, вкладаючи душу в кожен виріб. Був гарним майстром.
Він завжди вірив, що справжній чоловік — це той, хто захищає. У 2015 році проходив військову службу в силах спеціальних операцій - в 3-му окремому полку спецпризначення. Брав безпосередню участь в антитерористичній операції.
Коли почалась повномасштабна війна, Олег Літвінюк, не вагаючись добровільно пішов до війська. Майже два роки служив в 40-й окремій артилерійській бригаді, потім служив у 17-й бригаді Національної Гвардії України на посаді стрільця батальйону оперативного призначення. Виконував бойові завдання на Сумському напрямку, був надійним побратимом, мав позивний Батя.
Молодший сержант Олег Літвінюк загинув 24 травня 2025 року в районі населеного пункту Миропільське Сумської області, мужньо виконавши військовий обов'язок. Йому було 49 років…
Стриманий, відповідальний, мужній. Та за цією зовнішньою витримкою ховалося напрочуд добре, щире, життєрадісне серце. Він умів радіти простим речам, із теплотою ставився до людей і знаходив час на те, що приносило йому задоволення – особливо любив готувати, вкладаючи у кожну страву частинку своєї душі.
Олег Літвінюк був працьовитим і сумлінним, завжди готовим прийти на допомогу. Його цінували за щирість, товариськість і відкритість. Він був справжнім другом, турботливим люблячим батьком.
У воїна залишилось двоє дітей – донька і син, який теж захищає країну від російського агресора.
Михайло Березич народився 17 січня 1996 року на заході України – в селі Ростов`ятиця Мукачівського району Закарпатської області. Згодом родина переїхала до Кропивницького.
Навчався в загальноосвітній школі №2. Далі освоїв професію будівельника. Він був із тих людей, яких пам’ятають усі — веселий, енергійний, завжди з усмішкою на обличчі та жартом напоготові, завжди з відкритим серцем.
Михайло Березич пройшов строкову військову службу, а згодом присвятив своє трудове життя професії далекобійника. Працював за кордоном. Жив просто, багато працював, завжди дбав про інших більше, ніж про себе.
Коли ж на українську землю прийшла велика війна, Михайло Березич не вагався ні хвилини. У червні 2022 року він добровільно, за покликом серця, став на захист Батьківщини. Він не міг залишатися осторонь, поки в його рідну землю влучають ракети. Михайло не дозволив би, щоб у його доньки вкрали майбутнє.
Служив механіком-водієм-кранівником евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення. Це була складна, відповідальна служба, яка вимагала сміливості, технічної майстерності та холодного розуму під вогнем. Михайло Березич виконував свої завдання з неймовірною відданістю. Мав статус ветерана війни – учасника бойових дій. Він ніколи не шукав легкого шляху, завжди йшов туди, де найнебезпечніше, де потрібна його допомога, руки, знання, серце.
16 травня 2025 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Новоандріївка Краматорського району на Донеччині, автомобіль, яким керував Михайло Березич, атакував ворожий ударний дрон. Його поранило. Михайла доправили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова, але серце, виснажене болем і боротьбою, не витримало. 25 травня 2025 року солдат Михайло Березич відійшов у вічність.
Йому було лише 29… Але в ці короткі роки вмістилося ціле життя — сповнене мужності, любові, доброти й самопожертви. Михайло мав велике серце. Для рідних — він був надійним тилом, опорою, на яку завжди можна було покластися. Для донечки — він був цілим світом, світлом і захистом.
Він не зник. Михайло Березич залишився у погляді своєї маленької донечки. У сльозах мами. У вдячності побратимів. У пам’яті друзів. У голосах племінників, які завжди пам’ятатимуть свого доброго та сильного дядька. У кожному, хто його знав, полюбив — і назавжди зберіг у серці.
Його мрія була простою й глибоко людською: повернутися додому, під мирне небо, ростити доньку, будувати дім, бути поруч із рідними. На жаль, він не встиг. Але завдяки таким як він, таким як наші Герої і Героїні – захисники і захисниці – зможуть інші.
Без рідної людини залишились дружина, маленька донечка, мама, сестра та брат, який зараз стоїть на захисті країни.
Андрій Щербаков народився 04 липня 1973 року у Кропивницькому. Свої перші кроки у світ знань він зробив у загальноосвітній школі №29.
Розумний, допитливий, гарно навчався. З дитинства захоплювався спортом — особливо футболом, у якому мав чимало досягнень. Його старанність і наполегливість не залишалися непоміченими — неодноразово був нагороджений за успіхи в навчанні та спорті.
Після закінчення школи Андрій обрав практичний шлях — здобув фах у професійно-технічному училищі №6. Згодом пройшов військову строкову службу в танкових військах, був командиром бойової машини, отримав звання сержанта.
Після демобілізації Андрій Щербаков повернувся додому і став до роботи. Обрав будівництво — непросту, але шляхетну справу. Згодом ця професія стала для нього не просто роботою, а справою життя. Його поважали колеги — як майстра, як людину, що працює чесно й з душею.
З початком повномасштабного вторгнення, вже у квітні 2022 року Андрій Щербаков став на захист Батьківщини. Служив гранатометником стрілецького відділення стрілецької роти військової частини А4802. Воював на Донецькому напрямку.
Сержант Андрій Щербаков загинув 15 червня 2024 року біля населеного пункту Новоолександрівка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання, здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні військової агресії російської федерації проти України.
З того часу його вважали зниклим безвісти.
Майже рік — сповнений болю і надії, безсонних ночей і тривожних молитов. Родина чекала, сподівалася, вірила в диво...
Та доля виявилася невблаганною. ДНК-експертиза поставила крапку у тяжкому очікуванні — підтвердила загибель захисника. Йому було 50 років…
Надійний товариш, вірний побратим. Андрій Щербаков був людиною щирого серця, завжди відкритою до інших. Чуйний, добрий, справжній, умів підтримати, вислухати, допомогти — просто і без зайвих слів.
Він був гарним братом і люблячим дядьком — особливо дорожив племінницями та з ніжністю ставився до їхніх дітей.
У його серці завжди було місце для родини, для друзів, для тих, хто був поруч.
У захисника залишились сестра і племінниці.
Схилимо голови в глибокій шані й вдячності. Вшануємо пам'ять наших Героїв–захисників хвилиною мовчання.
Слава їм! Вічна і світла пам'ять!
