Кропивницький прощається з Героями: Максимом Заболотнім, Євгеном Гайдученком, Русланом Кривоносом та Павлом Кондрашиним
Сьогодні, 09 вересня, Кропивницький схилив голови у глибокій скорботі, прощаючись із чотирма відважними захисниками України: Максимом Заболотнім, Євгеном Гайдученком, Русланом Кривоносом та Павлом Кондрашиним. Траурний кортеж з тілами Героїв громада міста проводжала з глибокою скорботою під час загальнонаціональної хвилини мовчання, схиливши голови перед їхньою відвагою і відданістю Україні.
Імена цих відважних чоловіків тепер назавжди вписані у сторінки нашої історії, і пам’ять про них залишиться у кожному серці, що любить Україну.
Максим Заболотній народився 16 січня 1983 року у Кропивницькому. Навчався в Гімназії «Інтелект». Від дитинства він вирізнявся добрим і щирим характером, та неабияким талантом до малювання. Його малюнки були сповнені тепла й мрійливості, він умів відобразити на папері світ таким, яким бачив його серцем: красивим, щирим і справедливим. Малювання було для нього способом розповідати про свої почуття без слів, воно надихало і заспокоювало, відкривало у ньому глибину душі. Після школи Максим вступив до Центральноукраїнського вищого професійного училища імені Миколи Федоровського, за спеціальністю «слюсар – електрозварювальник». А далі - строкова військова служба в Одесі.
Після служби мав роботу на різних підприємствах Кропивницького, завжди проявляв відповідальність і сумлінність. Із 2011 по 2023 рік працював у Києві на заводі залізобетонних виробів електрозварювальником.
У 2025 році Максим Заболотній став до лав Збройних сил України. Після навчання його зарахували на посаду розвідника-оператора. У бойових умовах він показав себе сміливим, рішучим та відданим воїном. Йому були притаманні спокій і врівноваженість, що особливо цінувалося у складних ситуаціях, коли кожне рішення могло коштувати життя. Побратими знали: якщо поруч Максим Васильович — можна бути впевненим у прикритті та підтримці. Він ніколи не залишав товариша в біді, завжди підставляв плече, додавав впевненості добрим словом і власним прикладом.
Серце воїна зупинилося 26 серпня 2025 року, мужньо виконавши військовий обов’язок, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, її свободу і незалежність в районі населеного пункту Андріївка-Клевцове Волноваського району Донецької області.
Йому назавжди залишиться 42 роки…
Для рідних Максим був не просто сином і братом — він став опорою, джерелом любові й тепла. Навіть перебуваючи далеко від дому, на військовій службі, він завжди знаходив час і слова підтримки для найрідніших. Його телефонні дзвінки та короткі повідомлення дарували відчуття спокою й надії, адже рідні знали: з ним можна поділитися тривогами, і він неодмінно знайде спосіб заспокоїти, підбадьорити та нагадати, що все буде добре.
У скорботі залишилися мама і тато, яких він безмежно шанував і любив. Для сестри він був не просто братом, а справжнім другом і захисником, який завжди розумів і підтримував. З великою ніжністю та турботою ставився до своїх племінників — вони були для нього світлом і радістю. Максим Заболотній часто говорив, що саме заради їхнього майбутнього варто боротися і стояти на захисті країни. Його пам’ятатимуть як людину честі та совісті, яка віддала свої сили й серце служінню Україні.
Євген Гайдученко народився 29 березня 1978 року у Кропивницькому. Навчався в Ліцеї «Науковий». Із юних літ був допитливим, щирим та прагнув пізнавати світ. Навчання продовжив у Центральноукраїнському вищому професійному училищі імені Миколи Федоровського, за спеціальністю «слюсар-електрозварювальник». Строкову службу проходив в Аеромобільних військах в місті Болград. Саме там загартовувався його характер, розкривалися риси дисциплінованості, мужності та відповідальності, які він проніс через усе життя. Ще з юних років Євген вирізнявся активністю та любов’ю до спорту. Особливо він захоплювався футболом, де проявляв не лише фізичну витривалість, а й уміння працювати в команді. Спорт виховав у ньому наполегливість, чесність у боротьбі та вміння гідно долати труднощі.
Після завершення строкової служби Євген Гайдученко повернувся до рідного міста та влаштувався на Інгульську шахту. Робота в шахті потребувала неабиякої витримки, точності та відповідальності. Колеги відзначали його працелюбність, чесність і готовність завжди допомогти іншим.
Він не боявся важкої праці й сумлінно виконував свої обов’язки, бо завжди вважав, що гідність людини вимірюється її ставленням до роботи та до людей поруч. Його поважали в колективі, адже поряд із серйозністю й вимогливістю до себе він залишався доброзичливим, спокійним і відкритим у спілкуванні.
Роки праці загартували Євгена, зробили його ще сильнішим, а водночас — мудрим і виваженим. Він умів знаходити спільну мову з людьми різного віку й характерів, тож був для багатьох прикладом витримки та людяності.
У січні 2025 року Євген Гайдученко долучився до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання і став до виконання бойових завдань на посаді командира десантно-штурмового відділення. Його життєвий досвід, сила характеру та спокійна врівноваженість допомагали як йому самому, так і його побратимам долати труднощі війни.
Відважний воїн загинув смертю хоробрих 10 квітня 2025 року, зупиняючи російських агресорів в районі населеного пункту Гуєво Суджанського району Курської області. Йому було 47 років…
Євген Гайдученко віддав своє життя, залишившись вірним військовій присязі до останнього подиху. Його загибель стала тяжкою втратою для рідних, побратимів і всіх, хто знав його як чесну, добру та світлу людину.
У глибокій скорботі залишилися мама та брат, для яких він був найріднішою людиною, опорою й гордістю.
Руслан Кривонос народився 7 грудня 1981 року у Кропивницькому. Від дитинства він вирізнявся допитливістю, добротою та прагненням робити світ кращим. Навчався у Ліцеї «Центральний». Згодом вступив до державного університету імені Володимира Винниченка на факультет правознавства. Руслан завжди прагнув знань і не зупинявся на досягнутому, постійно розвивався, цікавився різними сферами життя та людьми, що його оточували.
Він був людиною багатогранною та щирою. Любив грати на музичних інструментах, у музиці знаходив спокій та радість, а своїм теплим виконанням дарував посмішки близьким та друзям.
У 2000 році був призваний до Національної гвардії України, служив у військовій частині у Павлограді. Після служби працював на різних посадах — начальником служби охорони, інкасатором, і всюди демонстрував професіоналізм, відповідальність та порядність.
Із початку Антитерористи́чної опера́ції на Схо́ді Украї́ни у 2014 році, Руслан Кривонос не вагаючись став на захист своєї Батьківщини. Протягом року брав участь в бойових діях на Донеччині. Як начальник відділення дільничних інспекторів прикордонної служби проявив мужність і рішучість, отримав відзнаку Президента України та численні почесні відзнаки від «Оперативно-тактичного угрупування «Маріуполь», мав статус Ветерана війни, учасника бойових дій. Саме там він здобув свій перший бойовий досвід і остаточно закарбував у серці відданість своїй країні.
Після повномасштабного вторгнення 18 березня 2022 року Руслан Кривонос повернувся у стрій до побратимів. Служив головним сержантом у військовій розвідці, командував розвідувальним взводом. Він сумлінно виконував усі бойові завдання, проявляючи мужність, відвагу та безмежну відданість. Під час виконання одного з бойових завдань стан його здоров’я різко погіршився, і він був госпіталізований, де трагічно і обірвалося його життя. Йому було 43 роки…
Руслан Кривонос залишив по собі світлий слід. Для рідних він був джерелом радості, опорою та гордістю. Його життя — приклад мужності, любові до людей і відданості своїй країні. А музика, якою він ділився з близькими, залишиться назавжди у серцях тих, хто його знав. Він був воїном, сином, батьком, другом і людиною, чия доброта і щирість ніколи не зникнуть.
У скорботі залишились: мама, тато, брат та донька.
Павло Кондрашин - народився 05 жовтня 1987 року у Кропивницькому. Закінчив Класичну гімназію. На весні 2006 року Павло був призваний на строкову військову службу до військової частини у Харкові, де провів рік, після чого звільнився у запас. Довгий час працював у цивільній сфері рідного міста, проте з часом вирішив пов’язати своє життя зі Збройними Силами України.
Свій бойовий шлях Павло Кондрашин розпочав на посаді водія-електрика. Одразу після призову, відважно став на захист Батьківщини, активно беручи участь в Антитерористичній операції на сході України. В умовах постійної небезпеки він проявив себе як воїн високого професіоналізму: надзвичайно працелюбний, відповідальний та надійний. Колеги завжди могли розраховувати на його підтримку та мудрі поради, а командири – на його відданість обов’язку та дисциплінованість. Павло був тим, хто не шукав легких шляхів, але завжди стояв на передовій, демонструючи справжню мужність і відвагу. У серцях побратимів він залишився символом надійності, чесності та безмежної любові до рідної України.
На початку Повномасштабного вторгнення Павло Кондрашин став на захист територіальної цілісності України. У складі бойової групи він забезпечував оборону Харківського напрямку. Завдяки професіоналізму молодшого сержанта, група спеціального призначення, в якій він був водієм, змогла зупинити передові сили ворога, що наступали на передмістя Чугуєва. Восени 2022 року Павло брав активну участь в обороні Мар’янки Донецької області.
Влітку 2023 року воїн брав участь в операції прориву лінії оборони противника на Запорізькому напрямку, в районі населених пунктів Вербове та Роботіне. Павло Кондрашин проявив себе справжнім героєм — сміливим та рішучим водієм-професіоналом, який у найекстремальніших умовах бойових дій залишався на висоті, оберігаючи життя побратимів і виконуючи завдання з бездоганною відданістю.
Навесні та влітку 2024 року він брав участь у численних операціях на Донеччині — у Селідовому, Красногорівці, Нетайловому, Яблунівці та Олександро-Калиновому. Завдяки його високій майстерності та мобільності групи, яку він забезпечував, ворог зазнавав втрат, а бойові завдання виконувалися максимально ефективно. Павло був тим, на кого завжди можна було покластися у найнебезпечніші моменти, і його відвага назавжди залишиться у серцях тих, хто знав і цінував його.
Серце воїна зупинилося під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Удачне Донецької області. Він віддав своє життя, захищаючи рідну землю і кожного з нас, залишаючи по собі незгасний приклад відваги, відданості та справжнього героїзму.
Йому було 37 років.
Павло Кондрашин став не лише відважним воїном, а й людиною з великим серцем. Для своєї родини він був люблячим сином, турботливим і уважним, завжди готовим підтримати рідних у будь-якій ситуації. Його щирість, доброта та відданість відчувалися у кожному його слові та вчинку, і ті, хто мав щастя бути поруч, назавжди зберегли пам’ять про його тепло та людяність. Він залишив по собі світлий слід у серцях тих, хто його любив і цінував, поєднавши мужність воїна з ніжністю справжньої людини. У скорботі залишилися мати, рідні та близькі.
На церемонії прощання виступили побратими та командири загиблих.
Наші Герої – як янголи-охоронці, вони завжди поруч із нами і залишаться прикладом для наслідування.
Ці мужні воїни назавжди залишаться у пам’яті рідних і земляків. Їхні імена – це не просто рядки в документах, а частина нашої душі, нагадування про відвагу, любов до Батьківщини та силу серця.
Вічна і світла пам’ять нашим Героям!
