І небо плакало: у Кропивницькому прощалися із Героями – захисниками України
Сьогодні Кропивницький із болем у серці прощався зі своїми земляками, солдатами Денисом Нікомаровим та Максимом Андрейченком.
Вони були кропивничанами, такими ж, як кожен із нас, але зробили найсвідоміший і найважливіший вибір – стати на захист України. Вони віддали найдорожче – власне життя – за нашу свободу, за мир на своїй землі, за те, щоб кожен із нас міг жити у вільній і незалежній державі.
Страшна війна продовжує без жалю забирати найкращих синів і доньок, викарбовуючи їхні імена у наших серцях і на скрижалях історії України.
Денис Нікомаров народився 14 листопада 1987 року в і Кропивницькому, навчався в загальноосвітній школі № 8. Професію механіка здобув в одному з професійно-технічних навчальних закладів міста.
Денис захоплювався технікою, особливо мотоциклами та автомобілями. Після навчання працював водієм таксі, а згодом мав власну справу. Його цілеспрямованість та здатність долати труднощі завжди вирізняли його серед інших.
Війна, яка принесли на нашу землю російські агресори змусила кожного зробити свій вибір. І Денис попри проблеми зі здоров’ям, не зупинився перед труднощами. У серпні 2023 року він добровільно вступив до Збройних Сил України, щоб боронити свій дім, свою родину, своє місто й усю країну.
Пройшовши необхідне навчання, служив стрільцем, потім майстром ремонтного відділення бронетанкової техніки. Брав безпосередню участь у забезпеченні оборони України і захисту народу в Сумській, Донецькій областях, виконував відповідальні і складні завдання на території Курської області.
Денис Нікомаров служив віддано й чесно, з готовністю завжди взяти на себе відповідальність, мав статус учасника бойових дій. Його мужність, працьовитість і витримка стали прикладом для багатьох.
11 вересня 2025 року серце солдата Дениса Нікомарова зупинилось. Йому було 37 років…
Мужній воїн, гарний товариш і побратим. У мирному житті Денис був справжнім господарем, майстром на всі руки, який умів дати лад будь-якій справі. Він любив працю, цінував порядок і завжди прагнув, щоб навколо панувала злагода. Його добре й чуйне серце відкрило для нього широке коло друзів — його поважали, любили, до нього тягнулися люди.
Та найбільшою цінністю для Дениса була сім’я. Він жив заради неї, віддавав своє тепло й сили найдорожчим людям. Був найкращим батьком, який умів подарувати дітям любов, турботу й відчуття безпеки. Був вірним і люблячим чоловіком, надійною опорою для дружини, турботливим сином, який шанував і беріг своїх батьків.
Без рідної людини залишилися мама, тато, дружина та четверо дітей. Для всіх він завжди буде світлом, яке ніколи не згасне — прикладом мужності, доброти та безмежної любові.
Максим Андрейченко народився 20 жовтня 1995 року в Кропивницькому. Навчався в загальноосвітній школі № 2. Із дитинства завжди вирізнявся щирістю та наполегливістю.
Після закінчення навчання обрав робітничу професію – вступив до Центральноукраїнського вищого професійного училища імені Миколи Федоровського, де здобув спеціальність електрозварювальника.
Свою трудову діяльність Максим присвятив виробництву, працюючи токарем на підприємствах міста, зокрема у компаніях «Агро-Ліга» та «Деметра». Його поважали за сумлінність, відповідальність і високу майстерність. Колеги завжди відгукувалися про нього тепло — як про людину, яка вміла працювати чесно, щиро й з душею.
У години відпочинку Максим знаходив спокій у риболовлі. Для нього це було не просто хобі, а спосіб залишити міську метушню, відчути гармонію з природою.
Коли Україна знову покликала своїх синів до зброї, Максим не вагаючись став у стрій. У грудні 2024 року він приєднався до 3-ї окремої штурмової бригади Збройних Сил України. Після проходження навчання обійняв посаду кулеметника штурмового відділення. Також здобував знання і досвід на курсах підготовки сержантського складу, прагнучи вдосконалюватися та бути ще кориснішим для побратимів. У військовому строю Максим знайшов справжніх братів по зброї, з якими виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту, з ким ділив радість перемог, і гіркоту втрат.
Солдат Максим Андрейченко загинув 10 вересня 2025 року біля населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області, захищаючи рідну землю від російських окупантів. Йому було лише 29 років.
Надійний у кожному слові й вчинку, він пройшов шлях воїна з гідністю та честю. Та головною його силою завжди була родина. Від мами він перейняв уміння любити щиро, цінувати людську доброту та залишатися незламним навіть у найважчі хвилини. Бабуся завжди була поруч, підтримуючи і надихаючи на сміливі кроки.
Дружина стала для нього серцем, у якому він знаходив спокій і натхнення, мріяв дарувати радість, захист і впевненість у завтрашньому дні. Сестра, з якою вони зростали пліч-о-пліч, була для нього найціннішим дивом. А донечка — найбільшою гордістю і сенсом життя, для якої він був справжнім героєм, другом та прикладом.
Наші захисники і захисниці – як янголи-охоронці, не вмирають, а повертаються на небо – вони завжди залишаються жити поряд із нами як приклад для наслідування.
Ми дякуємо їм за відвагу, за любов до рідної землі, за те, що вони стояли за кожного з нас. Їхній подвиг назавжди залишиться у пам’яті громади, у серцях тих, хто знав їх особисто, і тих, хто відтепер пам’ятатиме їх як Героїв.
Схилимо голови і вшануємо пам'ять наших героїв захисників хвилиною мовчання. Слава їм! Вічна і світла пам'ять!
