Андрій Райкович: «Просто по-іншому не можна»
Закінчується рік роботи у другій каденції Кропивницького міського голови Андрія Райковича. Як завжди, нам хотілося ексклюзивного інтерв'ю, а не традиційної звітної прес-конференції. Втиснувши нашу зустріч у щільний робочий графік, Андрій Павлович запросив нас у свій оновлений, «перезавантажений» кабінет.
Кабінет мера давно напрошувався на ремонт. Полірована шафа-стінка зразка сімдесятих років буквально тиснула своєю «солідністю». Зараз обстановка стильна, стримана, сучасна. У кабінеті та приймальні світло, багато повітря, нічого зайвого. На підлозі бонсаї. На стінах – полотна Олександра Демиденка з краєвидами нашого міста. Не хвилюйтесь, ні копійки бюджетних грошей на це не було витрачено.
Міський голова був у гарному настрої – тільки-но відкрили прогулянкову алею між Попова та Жадова. На запитання відповідав охоче, багато говорив, пояснював у деталях.
- Андрію Павловичу, рік тому в цей час ви лежали в обласній лікарні з коронавірусом. Мало хто знав про ваш стан. Ми знали. Як змінила ваше життя перенесена хвороба?
- Життя змінилося – до ковіду та після ковіду. Думаю, що життя кожної людини змінює перебування у реанімаційному відділенні. Змушує подумати, переосмислити. Висновок один: не так багато залишилося часу, щоб його витрачати на дурнів, пояснення, виправдання. Є плани і розуміння, як їх реалізувати.
- Як правило, у таких тяжких станах люди дають обіцянки, зароки. Наприклад, кинути пити, щось збудувати, відмолитися... З вами було щось подібне?
- Ні. Я реаліст. І я не чекав поганого результату. Лікарі допомагали мені долати проблеми, паралельно боровся я сам. Не думав про поганий результат - мені ще зарано.
- Чия підтримка була найбільшою?
- Мабуть, Господа Бога. Може, батько та мама генетично заклали у мені стрижень. Знаєте, є люди зі стрижнем, а є без нього. Я не звик ховатись від вітру, вмію стояти, триматися. У цьому полягає певна формула успіху. Не говорю про колосальний успіх. Але все, чого я досяг, зроблено працею, головою, проектами, економічними розрахунками, обґрунтуваннями. Великою працею.
Так я завжди жив. Якби була можливість повторити прожите, на дев'яносто відсотків я б усе повторив.
- Чи не шкодуєте, що пішли на другий термін?
- Ні. Це відповідальність, характер, мораль. Перший термін – це пропозиція, від якої неможливо було відмовитись. Є певні грані, які не дозволяють мені людям високого державного рівня сказати: «Ні, вибачте, я не хочу, це не моє».
А другий термін – це зовсім інше. Це вже команда, яка складається зі спеціалістів різних поколінь, перспективних людей, які здатні працювати не лише разом із тобою, а й після тебе. Яких ти навчиш, які вберуть твої принципи, зрозуміють тебе, переймуться твоєю ідеологією, візьмуть від тебе багаж знань, доповнять своїми знаннями, і реалізують послідовно і набагато краще від того, що ти планував. Та й найголовніше – є містяни, ми їм обіцяли. Не можна відсиджуватися.
Не можна й місто збудувати за рік, п'ять, за одну каденцію. Ми повинні знати, що хочемо зробити, і послідовно до цього йти. Є люди, які не розуміють, що таке стратегія, що таке завтра та післязавтра для міста. Вони живуть сьогоднішнім днем, їм треба все й одразу. Але все треба правильно планувати залежно від тих чи інших життєвих умов, обставин. Адже ми не машини, а живі люди.
Хто знав, коли зустрічали 2020 рік, що через три місяці ми матимемо карантин, і наш словниковий запас поповниться словами «пандемія», «локдаун»? Що ми перейматимемося засобами захисту, шукатимемо кисень, купуватимемо обладнання для лікарень? Це корективи, які вносить життя.
- В історію міста ви вже увійшли як градоначальник, який зробив арку. Спасибі. Чи є черговий глобальний для міста проект?
- І не один проект є. У місті мешкає 230 тисяч людей. Кожна людина має своє розуміння. А міський голова має вирішити глобальні, стратегічні питання. Але при цьому враховувати інтерес кожної людини. Якщо навіть не реалізувати наміри, то максимально наблизити реалізацію та пояснити людині, чому це буде зроблено не сьогодні, а завтра.
Як правило, люди не хочуть поганого. Вони хочуть, якщо добре, щоб було ще краще. Ось ми відкрили алею Попова – Жадова. Спочатку всі захоплювалися, дякували, казали, що давно цього чекали. А потім: ось тут не вистачає однієї лавки. Вибачте, але все це зроблено згідно з проектом, який пройшов експертизу. І проектанти, і будівельники все робили за планом. А в ньому передбачено, скільки має бути лавок, на якій відстані, скільки світильників, світлової енергії...
Я сприймаю людей не з позиції образи. Ні в якому разі! Потрібно чути людей через прагнення на краще. Вони вказують мені, що не зроблено. Наприклад, тротуар до школи не зроблено, діти йдуть та спотикаються. Я хочу, щоб вони йшли гарним тротуаром, освітленим, щоб ліворуч і праворуч не було заростей, щоб їх ніхто не лякав, не погрожував, щоб поліцейський офіцер громади був поруч, щоб школа була комфортною…
Коли ми на початку першої каденції підійшли до шкіл, із чого треба було починати? З упорядкування класів, спортивних та актових залів, харчоблоків, комп'ютеризації? Чи з відновлення огорожі, яку вкрали та здали на брухт наші ж співгромадяни?
Ми зараз розвиваємо всі напрямки містобудування. Поки що. Бо я не бачив державного бюджету 2022 року. Не знаю конкретних показників та пріоритетів, які будуть надані місцевому самоврядуванню. Ми чуємо наміри, підписали меморандуми… Але, якщо нам не дадуть компенсаторні кошти, важко прогнозувати наслідки.
Існують державні програми соціально-економічного розвитку, фонд регіонального розвитку, дорожній фонд. Якщо нам не дадуть грошей на ті чи інші об'єкти міста, які ми запланували збудувати, то ми їх просто не збудуємо. Ми підписалися, що всі наші гроші підуть на обслуговування теплоенергетики. Весь бюджет розвитку в межах 300 мільйонів гривень (ще 100 доведеться взяти у позику) має піти на компенсацію витрат на теплоенергетику.
Розбалансування цієї системи відбулося не 2015 року, а набагато раніше. Ця проблема накопичувалась людьми, які не думали про завтра. Звичайно, довгострокове планування, визначення пріоритетів, першочерговості – це клопітно.
Так і арка народилася. Всі ж казали, що були об’єктивні причини, чому її не зробили раніше. Мовляв, залізниця не могла дозволити. З великими труднощами, але ми добилися цього дозволу. Це праця не лише Райковича, а й Кузьменка, голови обласної адміністрації, та багатьох людей, які брали участь у реалізації проекту «арка». Не лише за бажання, а й за грамотного підходу можна вирішити найскладніше завдання.
- Першочергове завдання для міста – теплоенергетика?
- Це, безумовно, важлива тема, але першочергове завдання таки – це лікарні. Якби ми не збудували, не відремонтували дитяче інфекційне відділення, це була б катастрофа. Від загальної кількості ковідних хворих в області близько п'ятдесяти відсотків – жителі Кропивницького. Їх треба було лікувати. Якби у нас не було інфекційної бази, кількість летальних випадків була б набагато більшою.
Ми упорядкували амбулаторії. Це перший крок, бо люди за медичною допомогою йдуть до сімейного лікаря. Другий крок – міські лікарні. Інсультного центру не було, тепер є. Гемодіалізу у місті не було. Тепер є. І пологовий будинок один із найкращих в Україні. Комерсанти окупували всі лікарні своїми діагностичними центрами, перетворили медицину на колосальний бізнес.
Мене опозиція критикує за один кіоск «Ятрані» – бюджетоутворюючого підприємства, яке у реальному сегменті економіки посідає перші місця у сплаті податків до державного бюджету. Скажіть, хто власник, кінцевий бенефіціар діагностичних центрів? А фармація, аптеки?.. Тому у нас і з'явився комунальний комп'ютерний томограф, якого ніколи не було. Безкоштовний! Діагностувати ковід та ускладнення без КТ неможливо. І ультрасучасні рентген-апарати ми також придбали.
Що вже казати про ковідний госпіталь? Ми маємо один із шести в Україні стандартизований, протокольний госпіталь американської комплектації. Але це не державний проект, нам МОЗ не віддав наші гроші. А ми вирішили його створити. І реанімаційне відділення із обладнанням експертного класу. Про те, наскільки лікування є ефективним, можуть розповісти люди, які, на жаль, потрапили у відділення інтенсивної терапії. Статистика свідчить, що це відділення врятувало не одну сотню життів. Я вважаю це за правильну інвестицію.
Капітал місцевого самоврядування, бюджету міста ми інвестуватимемо у хірургічне відділення лікарні швидкої допомоги. Держава взялася за приймальне відділення та досі не можуть ввести його в експлуатацію. Пообіцяли високоякісне, вартісне обладнання, але немає постачання.
- Ви вже досвідчений міський голова. Якби ваша воля, що б ви змінили? Можливо, якісь закони, нормативні акти. Децентралізація відбулася, але що не так? Здається, вам щось заважає працювати.
- Звісно, заважає. Тому що курс не треба міняти. Ми ж не хочемо знов централізації? Єдина реформа, визнана ефективною – це децентралізація. А зараз вона не потрібна?
Наприклад, не ухвалюють рішення за рахунок державного бюджету допомогти громаді міста Кропивницького чи Олександрії. А передають області. Та приймає свої рішення, каже, що вона нам будуватиме. Не знають вони, що нам треба будувати. Їх тут люди не обирали, вони призначені. І не на п'ять років, а тимчасово. Це біда, іноді смішно, іноді хочеться плакати.
- Ви частково відповіли на моє наступне запитання: які у вас стосунки з обласною владою? Комфортно чоловікові звертатися з проханнями, звітувати жінці?
- А я не звітую жінці. В принципі, чоловік живе і працює для того, щоб здивувати жінку, щоб реалізувати її мрії, якщо вона того гідна. Не секрет, що багатьом політикам найвищого рівня жінки, які поруч, допомагають, надихають. Заради жінок чоловіки творять.
Нічого проблемного у тому, що жінка очолює обласну адміністрацію, немає. І я сприймаю Марію Володимирівну шанобливо. Але не можу сьогодні оцінювати її роботу, бо немає конкретних результатів. При всій повазі. Кропивницький – обласний центр – маркер усієї області. Тут стільки проблем! Їхнє рішення – у консолідованому розумінні та діалозі. Ось цього хотілося б більше.
Я не критикую, але вважаю, що жителі Кіровоградської області, кожного її населеного пункту, заслуговують на гідне життя, гідне соціальне забезпечення, і це можна зробити. Держава дала відповідні механізми – політичні, фінансові, адміністративні…
Конкретно на питання про співробітництво з обласною владою я вам відповім у першій декаді січня – після того, як ми увійдемо у новий фінансовий рік і побачимо пріоритети, почуємо програмні засади губернатора. Тоді я скажу, чи ми в одному човні.
- Мабуть, найобговорюваніша тема у місті (після Центрального скверу) – ситуація, що склалася у театрі Кропивницького. Міська влада до цього не має відношення, але все ж таки хочеться почути вашу думку.
- Український академічний драматичний театр має відповідати своєму статусу. Я мав честь на сцені театру звертатися до Ади Роговцевої, і як міському голові мені буде соромно, якщо ухвалять неправильне адміністративне рішення і театром керуватимуть люди, які не здатні забезпечити його розвиток.
Моя позиція чітка, я її висловлював обласним керівникам: конкурсна комісія має бути високопрофесійною. Я б запросив до неї справжніх театралів. Це важко, це вартує великих нервів, але не можна театр перетворювати на клуб.
Так, ми, на жаль, не можемо вплинути на ситуацію. Але до театру переважно ходять жителі обласного центру. Вони – основні шанувальники мистецтва, майстерності та таланту акторів, поціновувачі режисерської роботи. Нам лишається сподіватися на правильне рішення.
Мене не питали, кого б я делегував до комісії від громади міста. А я запросив би Аду Миколаївну Роговцеву, Олександра Жовну та начальника міського управління культури.
- Не будемо говорити про плани на наступний рік. Розкажіть про плани на грудень. Чого чекати містянам?
- А я і про наступний рік скажу: ми працюватимемо. Нам є що будувати. Місто треба розвивати. Це чудовий план. Ви знаєте, якщо я планую працювати, значить вільного часу ні в кого не буде.
Але найголовніше – грудень не характеризується результатом. Це період планування на майбутнє, що є запорукою успіху у новому 2022 році. Важливо поставити реальні плани, розробити проекти, які потім покласти на фінансування. Цим займатимемося.
Ще раз підсумовуючи рік, скажу: ми працювали, нехай десь помилялися, але головне по 21-му року практично виконали. Ми не зрадили місто і не зрадимо. Ми за нього відповідаємо. Коли людям погано – ми з людьми. Це не показуха. Просто інакше не можна.
Записала Олена Нікітіна, фото Ігоря Демчука
