Ще мені барвінки не постелено: у Кропивницькому привітали столітнього ювіляра
Кропивничанин Микола Трохимович Терленко зустрів сьогодні, 13 березня, своє соте літо. З поважною датою ювіляра привітали працівники департаменту соціальної політики Кропивницької міської ради. Гостей дідусь зустрів при повному параді — у краватці і жакеті, натомість отримав подарунки і квіти.
Микола Трохимович щиро подякував гостям за вітання і за те, що не забувають, адже хоч і має родичів, та всі вони живуть далеко, тож сьогодні про нього піклуються соціальні працівники та сусіди. Утім з ним на зв’язку завжди син Валерій і невістка Людмила, які мешкають у Дніпрі. Саме невістка і розповіла про життя ювіляра.
- Микола Трохимович народився 1924 року у П’ятихатках на Дніпропертовщині. У його батьків було п’ятеро синів. Мама померла рано, не пережила голодовку, а діти всі вижили завдячуючи батькові, який був хорошим господарем. Він сам їх піднімав, був, як тоді казали, із розкуркулених, але з України родину не вислали, виживали тут, як могли. З дитинства усі багато працювали, так було заведено у їхній сім’ї, цього все життя дотримувався і Микола Трохимович, - розповідає Людмила Терленко.
Коли почалася Друга світова війна сімнадцятилітнього Миколу Терленка забрали гастарбайтером у Німеччину. З дитинства привчений до роботи він і на чужині багато працював у господарстві німців, чим викликав прихильність тамтешньої родини. Коли радянські війська увійшли у місто Бернау, де працював хлопець, німецька сім’я запропонувала йому там лишитися, утім він повернувся додому. З родини Терленків з війни не повернувся старший із братів, інші всі вижили. Вдома на Миколу чекала зовсім інша доля. Як і багатьох співгромадян, яких вивезли на роботи у Німеччину, його одразу запроторили у трудовий табір на Кольський півострів. Там тяжко працював у шахті, поки не сталася біда: його переїхала вагонетка. З переломами ніг і кісток тазу чоловік майже рік пролежав у лікарні, а коли почав одужувати, то з лікарні втік на батьківщину. У рідні П’ятихатки побоявся повертатися, бо припускав, що там його знайдуть, але оселився не так далеко — у тодішньому Кіровограді. Тут і зустрів свою долю — дівчину Валентину.
- Коли молодята побралися, то трохи жили у селі Грузьке неподалік Кропивницького, а потім виїхали на Північ. Там у 1948 році у них народився єдиний син Валерій. Уже після смерті Сталіна, у 1953-му, вони повернулися знову у Кіровоград. Валентина Василівна працювала на заводі “Червона зірка”, а Микола Трохимович на хлібзаводі водієм, кожного дня на машині розвозив хліб у магазини. Свекруха згадувала, що чоловік кожного разу о 3-ій ночі збирався на роботу, щоб уже зранку привезти свіжий хліб у магазини, аби люди, йдучи на роботу, могли його купити, - розповідає невістка. - Так все життя водієм на тому хлібзаводі і пропрацював. Обоє були людьми простими і трудолюбивими, в родині шанували працю і всіх до цього привчали.
Це пієтетне ставлення батьків до праці передалося і синові Валерію, він був солістом славнозвісного ансамблю “Ятрань”, все життя присвятив хореографії і досі, не зважаючи на вже поважний вік, трудиться хореографом Дніпровського ансамблю “Цвітень”.
Хоча життя у Миколи Трохимовича Терленка було не солодким, втім щасливим у парі з дружиною, та ще й доля подарувала йому багато років. Про себе каже: ще мені барвінок не постелено. А в чому секрет його довголіття - знають рідні. Уже на схилі літ, коли дружина пішла у засвіти, він дозволив собі закохатися у жінку, яка його доглядала. На жаль, коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, війна знову обпалила вже його старість. Жінка, яка розбудила у ньому жагу до життя, виїхала за кордон. А Микола Трохимович чекає вдома на її повернення. Ось кохання його й тримає на цій землі...
