Пішла у вирій друга сотня літ: у Кропивницькому довгожителя привітали зі 101 днем народження
Наче нещодавно кропивничанина Миколу Трохимовича Терленка вітали зі століттям, а вже сьогодні, 13 березня, збіг перший рік його другої сотні літ. Тож привітати довгожителя зі 101-им днем народження завітали гості - працівники департаменту соціальної політики Кропивницької міської ради. Гостей дідусь зустрів з радістю, натомість отримав подарунки і квіти.
Роки своє беруть, Микола Трохимович вже має слабкий слух і потребує сторонньої допомоги, проте ще, як кажуть, ворушиться і це дає йому життєвих сил. На щастя, має поруч добрих і дбайливих сусідів, а ще про нього піклуються соціальні працівники. Рідня дідусева живе в іншому місті проте з ним тримає зв’язок.
Торік невістка Людмила, які мешкають у Дніпрі, розповіла про життя Миколи Трохимовича.
Микола Трохимович народився 1924 року у П’ятихатках на Дніпропертовщині. У його батьків було п’ятеро синів. Мама померла рано, не пережила голодовку, а діти всі вижили завдячуючи батькові, який був хорошим господарем. Він сам їх піднімав, був, як тоді казали, із розкуркулених, але з України родину не вислали, виживали тут, як могли. З дитинства усі багато працювали, так було заведено у їхній сім’ї, цього все життя дотримувався і Микола Трохимович.
Коли почалася Друга світова війна сімнадцятилітнього Миколу Терленка забрали гастарбайтером у Німеччину. З дитинства привчений до роботи він і на чужині багато працював у господарстві німців, чим викликав прихильність тамтешньої родини. Коли радянські війська увійшли у місто Бернау, де працював хлопець, німецька сім’я запропонувала йому там лишитися, утім він повернувся додому. З родини Терленків з війни не повернувся старший із братів, інші всі вижили. Вдома на Миколу чекала зовсім інша доля. Як і багатьох співгромадян, яких вивезли на роботи у Німеччину, його одразу запроторили у трудовий табір на Кольський півострів. Там тяжко працював у шахті, поки не сталася біда: його переїхала вагонетка. З переломами ніг і кісток тазу чоловік майже рік пролежав у лікарні, а коли почав одужувати, то з лікарні втік на батьківщину. У рідні П’ятихатки побоявся повертатися, бо припускав, що там його знайдуть, але оселився не так далеко — у тодішньому Кіровограді. Тут і зустрів свою долю — дівчину Валентину.
Коли молодята побралися, то трохи жили у селі Грузьке неподалік Кропивницького, а потім виїхали на Північ. Там у 1948 році у них народився єдиний син Валерій. Уже після смерті Сталіна, у 1953-му, вони повернулися знову у Кіровоград. Валентина Василівна працювала на заводі “Червона зірка”, а Микола Трохимович на хлібзаводі водієм, кожного дня на машині розвозив хліб у магазини. Чоловік кожного разу о 3-ій ночі збирався на роботу, щоб уже зранку привезти свіжий хліб у магазини, аби люди, йдучи на роботу, могли його купити. Так все життя водієм на хлібзаводі і пропрацював. Обоє були людьми простими і трудолюбивими, в родині шанували працю і всіх до цього привчали.
Хоча життя у Миколи Трохимовича Терленка було не солодким, втім щасливим у парі з дружиною, та ще й доля подарувала йому багато років. У чому секрет його довголіття - знають рідні. Уже на схилі літ, коли дружина пішла у засвіти, він дозволив собі закохатися у жінку, яка його доглядала. На жаль, коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, війна знову обпалила вже його старість. Жінка, яка розбудила у ньому жагу до життя, виїхала за кордон. А Микола Трохимович чекає вдома на її повернення. Ось кохання його й тримає на цій землі...
